Монастириська районна рада
Монастириський район, Тернопільська область

Історико-географічна довідка

Монастириський район розташований в південно-західній частині Тернопільської області і межує на півночі – з Підгаєцьким, сході- Бучацьким районами нашої області, на заході – Галицьким та на південно-західній стороні – Тисменецьким та Тлумацьким районами Івано-Франківської області.

Адміністративним, господарським та культурним центром є місто Монастириська, розташоване на відстані 87 км шосейним шляхом від обласного центру та 18 км від залізничної станції м.Бучач.

Протяжність району з півночі на південь, сходу на захід складає відповідно 34 і 20 км, або територія його становить 558 кв.км (4% від території області). В своєму складі район нараховує 48 населених пунктів, зокрема: місто Монастирська, селище міського типу Коропець та 46 сіл, які адміністративно підпорядковані міській, селищній та 30 сільським радам.

В межах району станом на 1.01.2017 року проживає 27,8 тис.чоловік, в тому числі: міського – 9,2 та сільського 18,6 тис.чоловік. 

Через Монастирищину в районі Коропецької зони між селами Вістря та Вербка проходить магістраль газопроводу високого тиску “Союз”.

Монастириська земля –мальовничі узгір»я, ліси та яри – це так зване Опілля. Сама природа, барвисті, круті береги річок благословляли та духовно формували багато поколінь людей нашого краю.

Територія району розташована в центральній кліматичній зоні, яку ще називають “холодним” Поділлям. В основному клімат помірно-континентальний, який характеризується амплітудою річних коливань температур як літом, так і зимою.

На території району розмістилися Державний природний ландшафт “Дністровський каньйон”, загальнозоологічні заказники місцевого значення “Криниця” та “Ковалівське”.

Характерною особливістю території району є те, що вона розміщена на Подільській гористій гряді, на найбільш піднятій частині області, де абсолютні висоти горбів перевищують 400 метрів. Окрасою є широко розвинена гідрографічна мережа, зокрема: ліві притоки Дністра – це ріки Золота Липа, Коропець, Горожанка та 52 струмки довжиною понад 100 км, лісові масиви площею понад 14,5 тис. га.

Монастирищина перспективна в напрямку дальшого розвитку промисловості. Серед корисних копалин провідне місце належить природним будівельним матеріалам і сировині для їх виробництва. Це копалини осадкового походження – Коржівське родовище доломітів, запаси високоякісної глини для виготовлення цегли та кахелю, вапняки для виготовлення вапна, Тростянецькі поклади декоративного гіпсу для виготовлення оздоблювальних офісних плит та для потреб медицини, Бертниківське родовище вапняку придатне для виробництва високоякісного цементу, є родовище граніту, піску, мергелю.

Наукові дослідження  стверджують, що Монастирисьщина з часів палеоліту була заселена людністю. З періоду Киівської Русі відомі городища поблизу Монастириська, Коропця, Велеснева, Горішньої Слобідки, Устя-Зеленого, Григорова, Бобріник.

Перші письмові згадки про Монастирська, Коропець, Устя-Зелене, Горожанку, Швейків датована першою половиною ХV століття. Розташовані на перехресті важливих торгових шляхів, вони зростали, перетворюючись на ремісничі та торгівельні центри.

В легенді з половецьких часів згадується: “На Городнім, на якому замок панував войовничий боярин Собко, що привіз із одного походу на половців велику воєнну здобич і великої краси полонянку, половецьку князівну Атю, яку він дуже полюбив, хотів одружитися, але вона відмовила, сумувала дуже за своєю ріднею. І однієї ночі втекла на Лису Гору і стала відьмою. Боярин з розлуки і жалю постригся в ченці, замок перебудував на монастир, містечко перейменував на Монастирище, а монастир проіснував до другого татарського нападу.”

Як згадує польський вчений В.Урбанський “Не змогло містечко опиратися від наїздів орд монголо-татарських, яка в 1241р., як лавина все винищила, переміщуючи по Польщі і Угорщині. З того періоду сліди від замку й городища на склоні залишилися”. Уже на основі цього історичного факту можна брати відлік поселення Монастириська, як такого.

В процесі історичного розвитку містечка, його назва мінялася. В часи існування городища поселення носило назву “Городне”, пізніше дістало назву “Підгородне”. За Миколая Монастирського (Каштеляна Кам”янецького), гербу Хабданк в 1542 році містечко поляки перейменували на Монастиржиська.

Багата Галицька земля, як і інші простори Західної України, привертала увагу польської шляхти. Після остаточного загарбання Галичини феодальною Польщею сюди ринула шляхта і магнати з Великої Польщі і Мазовії. Іноземні пришельці, переважно дрібна шляхта, протягом ХІV-ХV ст. заволоділи всіма селами і містами Галицької землі, витіснивши українське населення. Починаючи з ХV ст. в містечко Монастириська спроваджуються колоністи; королі давали їм різні полегші: як звільнення від податків або чиншів на довгий протяг часу, дарували їм землю, площі під будову і грунти для господарських потреб.

Колонізаторська політика з боку польських властей викликала обурення місцевого населення, значна частина розрізнених антифеодальних виступів селян на Галицькому Прикарпатті, в ХІV-ХV ст.підготувала велике повстання під проводом селянина Мухи. Містечко Монастириська і навколишні села входили до Галицького повіту, отже вони на деякий час були звільнені від поляків його армією. І лише з допомогою королівських військ вдалося селянське повстання придушити і знову встановити жорсткий польсько-шляхетський порядок.

В 1557 році містечку надано Магдебурське право.

Страшним лихом для населення краю були постійні вторгнення іноземних завойовників, особливо татар і турків, які у 1578 році взяли містечко в облогу, вщент його спалили і зруйнували. В оборонних цілях, в 1600 році жителі знову відновили замок. Із повторним вторгненням, в 1621 році,  уфортифікований замок у Монастириськах не встояв.

В 1630 році Монастириська перейшли у власність магната Потоцького, який перебудував замок на палату. Протягом декількох століть українське населення, з боку польських феодалів, зазнавало економічного, національного та релігійного гніту.

Велике піднесення серед населення краю викликала хвиля козацько-селянських повстань, яка докотилася до нашого містечка. З наближенням козаків, місцевий священник на Фільварках Швайка (Швайна) зібрав добровольців і підняв повстання селян проти польської влади, за що ляхи жорстоко помстилися місцевим жителям.

І після цього земля Монастирищини не знала спокою, а не давали його, як поляки, так і татари.

Жителі міста шанують пам’ять про знатних людей, тих хто визволяв наш край, брав участь у національно-визвольних змаганнях дбайливо оберігають місця, зв’язані з їх іменами.

В центрі міста встановлено пам’ятник-обеліск воїнам, які загинули в роки ІІ світової війни; пам’ятник на місці, де по-звірськи було вбито воїна УПА Йосипа Русака, впорядковано галерею “Державотворців України”; в 1994 році відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку.

Перші згадки про римо-католицький костел датуються 1702р. на підставі протоколу візитації Яна Скарбка в 1721р. в центрі міста стояв дерев’яний костел, збудований коштом Терези з Тартів, Александра Потоцького. В 1727 році упорядкування костела збагатив син Терези, Йозеф Потоцький, який збудував до нині існуючу муровану святиню, посвячену в 1751 році під назвою Пресвятої Діви Марії. Участь в оздобленні костела брали такі знані люди, як: різьбяр Ян Сжему, Пінзель, Антоніо Штиль, маляр Соснецький.

Сьогодні приміщення костелу використовується Українською автокефальною православною громадою.

Збереглася стара первісна церква з гонтовим дахом Введення в храм Пресвятої Богородиці, збудованої в 1871 році.

В 1892 році, в центрі міста, збудовано греко-католицьку церкву Воздвиження Чесного Хреста.

Щодо пізніших пам’яток, варті уваги синагога, яка останнім часом використовувалася під цехи фабрики “Смерічка” і приміщення ВАТ “Українська тютюнова компанія”. Виписки з австрійського державного архіву у Відні від 3 лютого 1971 року, що їх отримав Лонгин Горбачевський, засвідчують, що фабрика тютюну в місті заснована в 1797 році, на якій Бако де Гетте започаткував випуск цигарок. В 1897 році засновано Інститут для нагляду за вирощуванням тютюну та впровадження винагород за доброякісний тютюн.

Уже в той час при фабриці була лазня, єдина на місто лікарня, в якій працювало 2 лікарі, один з яких Лобода в 1901 році заснував бібліотеку з українськими і польськими книжками.

Одне світле ім’я, яке повертається до нас – ім’я Олени Львівни Кисілевської (Сіменович) – української письменниці, літературознавця, видавця, громадсько-політичної і культурної діячки, яка народилася 24 березня 1869 року на Фільварках, в пердмісті Монастириська, в сім’ї священика Льва Сіменовича. Все своє свідоме життя Олена Кисілевська присвятила роботі в українських товариствах, в жіночому русі, аматорських виставах та концертах, як солістка Коломийського “Бояна”. Будучи талановитим лідером жіночого руху в Галичині, вона стала видавцем та редактором газети “Жіноча воля”. З-під її пера в газеті з’явилось багато оповідань, нарисів, спогадів, перекладів як під власним прізвищем авторки, так і під псевдонімами.

Велике благословення Олена Кисілевська одержала від  Івана Франка, який у своїх листах до неї, закликав її не покидати пера.

Великий авторитет серед галицького селянства дозволив Олені Кисілевській виграти надзвичайно складні вибори і стати депутатом української фракції польського сейму.

20 березня 1994 року урочисто відкрито меморіальну дошку на Фільварецькій загальноосвітній школі І ступеня, де написано: “У Фільварецькій школі вчилася українська письменниця, громадсько-політичний і культурний діяч Олена Львівна Кисілевська (Сіменович) 24.ІІІ.1869-29.ІІІ.1956р.р.” В 1999 році в приміщенні районної бібліотеки відкрито кімнату-музей Олени Кисілевської.

Знаними були уродженці Монастириська брати Владислав та Станіслав Росовські. Владислав – професор рисунків і малярства в Кракові, Станіслав – поет-прозаїк, драматург, професійний журналіст; Сафрін Хораци – єврейський письменник, байкар; Томанек Францішек – польський економіст, фінансист; брати Ігнасі та Антоміоні Потоцькі.

Славляться Монастириська народними талантами. Своїм мистецтвом радують глядачів учасники народних колективів: аматорської хорової капели, лемківського хору, аматорського камерного ансамблю, жіночого вокального тріо.

Далеко за межами району відомі уродженці нашого краю, народний артист України, викладач, професор Львівської консерваторії, співак Львівського оперного театру ім.І.Франка – Роман Вітошинський  та заслужений артист України - Львівського драматичного театру ім.М.Заньковецької Юрій Брилинський.

Оскільки на території міста проживає значна частина лемків, в колишньому приміщенні району електричних сіток, з ініціативи отця греко-католицької церкви Анатолія Дуди в листопаді 1996 року відкрито музей лемківської культури та побуту, 2001 році присвоєно “народного”.

Монастириська стало центром проведення Всеукраїнського фестивалю лемківської культури “Дзвони Лемківщини”.

Величним пам’ятником на монастириській землі є монумент “Борцям за волю України” в урочищі “Романова долина”, відкритого 1996 року воїнам УПА, що віддали своє життя за Незалежність України.

Своєю мальовничістю милує око шосейна дорога Монастириська-Залісся, яка прямує через приміське село Березівка. По трасі зліва розміщене село Слобідка Долішня, яке славиться на всю округу водяним млином, побудованим на ріці Коропець. Це і родинне село заслуженого працівника культури, Почесного краєзнавця України, Почесного члена Всеукраїнського товариста “Просвіта” імені Тараса Шевченка, лауреата премії імені Павла Чубинського, засновника музею академіка В.М.Гнатюка – Остапа Степановича Черемшинського. В 1996 році в селі відновлено церкву св.Петра, 1998 – встановлено дерев’яний хрест на місці загибелі трьох вояків УПА.

Далі дорога на південь веде в село Дубенка, що відоме 1448 року. При спуску з гори в село знаходиться церква Успення Пречистої Діви Марії та капличка Різдва Христового. Працює загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. В цьому селі народився Константин Стангрет, який будучи богословом Львівської Академії, проводив велику просвітницьку роботу серед населення, зокрема молоді.

За течією річки Коропець, далі маршрут пролягає до села Велеснів. На шляху, зліва, розкинулись ставки, де можна не тільки добре відпочити, але і зайнятися риболовлею.

Далі дорога провадить в село над річкою Коропець – Велеснів, відоме 1454 року, як володіння Теодорика з Бучача. Знана територія цього села своїм городищем перших поселенців наших пращурів, датованих приблизно ІІІ-ІVст. нашої ери.

В центрі села – Церква Успення Пресвятої Діви Марії (1864р.), загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, Будинок культури, пам’ятник воїнам, які полягли в бою з німецькими нацистами.

У 1871 році у Велесневі народився Володимир Михайлович Гнатюк, відомий етнограф і фольклорист, літературознавець і словіст, мовознавець і перекладач, публіцист і громадський діяч. Протягом 30 років підготував і видав 58 томів етнографічних збірників, які містять 322 колядки, 184 гаївки, 8822 коломийки, понад 700 анекдотів, 412 легенд, 1348 оповідок із демонології, 400 казок, 20 детальних описів похоронів, 319 творів так званого сороміцького фольклору.

В травні 1969 року в селі відкрито музей В.М.Гнатюку. Засновник – Остап Черемшинський, автори експозиції – Ігор Герета і Остап Черемшинський, художнє оформлення київських митців – архітектора Юрія Кисличенка та художниці Ірини Левитської.

З нагоди відзначення 100-річчя від дня народження В.Гнатюка, в 1971 році перед будинком музею відкрито погруддя академіка (скульптор Лука Віганич, архітектор Володимир Власюк).

Ім’я великого вченого носить місцева загальноосвітня школа, Тернопільський державний педагогічний університет.
На річці Коропець біля села побудована гідроелектростанція.

Наступне село Залісся, відоме з 1454 року, в якому є старовинна дерев’яна церква Рождества Пресвятої Діви Марії освячена 1880 року. На цвинтарі – братська могила жертвам трагедії 6 лютого 1945 року, на якій 1995 року встановлено пам’ятник.

Перша згадка про колишнє сусіднє село Пужники датується 1424 роком. 98% населення складали поляки, які мали костел, приборство, школу. В лютому 1945 року село спалено дотла. На теренах цього села проживала сім’я поляка Тадеуша Кживонь, в якій народилася 1925 року мужня дівчина, єдина жінка-іноземка Анеля Кживонь, якій посмертно присвоєно звання “Героя Радянського Союзу”.

Недалеко, на високорівні, розміщено село Садове, відоме з 1469 року. На території села церква Різдва Пресвятої Богородиці, загальноосвітня школа І ступеня.

З лівої сторони на трасі Бучач-Івано-Франківськ (через Коропець), розкинулись села Світле та Стігла, які відомі з 1493 року. В селі Стігла в чудовому місці, яке своїм розташуванням і кліматом нагадує зони відпочинку Криму.

Дальше нас дорога веде до другого по величині населеного пункту Монастирищини – селища міського типу Коропець, статус якому надано в 1984 році. Перша письмова згадка про нього відома з 1421 року.

Назва селища пов’язана з легендою, що ніби в річці Коропець люди ловили самі коропи, а коли почали оселятися над цією річкою, тоді поселення назвали Коропець.

Перед мостом з правої сторони до Коропця ведеться будівництво церкви Святого Отця Миколая, трохи нижче стоїть стела, яка увіковічнює пам’ять загиблих односельчан в роки Другої світової війни, насипано символічну могилу воїнам ОУН-УПА.

З лівої сторони перед центральним входом до місцевого парку в 1999 році встановлено знак на честь надання в 1453 році Коропцю Магдебурзького права (скульптор І.Санседло, архітектор Я.Петрів). Неподалік стоїть пам’ятник воїнам, що загинули на фронтах ІІ світової війни.

Окрасою і гордістю Коропця є закладений в другій половині ХVІІІ ст. парк, в якому зростають екзотичні дерева. В центрі парку височіє палац польського поміщика графа Стефана Бадені, біля якого побудовані приміщення школи-інтернат для дітей-сиріт, професійно-технічне училище.

В центрі селища розміщена загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, яка носить ім’я Марка Каганця, уродженця Коропця, який в 1908 році загинув від багнетів австрійських жандармів.

В 1995 році йому встановлено погруддя (скульптор і архітектор Петро Палагнюк). В школі діє меморіальний куток М.Каганця про його життя і громадську діяльність.

Поруч школи, в 1996 році встановлено пам’ятник Т.Г.Шевченку (автори-  Львівські митці – скульптор Роман Романович, архітектор – Володимир Гурецький).

Є стадіон, два спортивні зали, функціонує дитяча спортивна та музична школи.

В 1972 році в Народному домі “Галичина” відкрито народний краєзнавчий музей (засновник і автор експозиції С.Г.Кудринський, заслужений працівник сільського господарства України). В 1975 році музею присвоєно звання “Народний музей”. Подальшу роботу щодо розвитку народного музею проводить В.П.Гаврилишин.

При Народному домі “Галичина” працює народний аматорський чоловічий хор, джазовий ансамбль “Діксиленд” та жіночий вокальний ансамбль Коропецької дитячої музичної школи.

У містечку 1926 року народився відомий у світі економіст, політолог, футуролог Богдан Михайлович Гаврилишин. Світову славу Б.Гаврилишину принесла його книга “Дороговкази в майбутнє”, яка перекладена на десятки мов світу. Він є членом Римського клубу, в який входять 100 найбільших відомих осіб світу.

У Народному музеї “Галичина” розгорнута виставка експонатів про професора Б.Гаврилишина.

В 1421 році збудовано костел Чесного Хреста, в якому проводить відправи і сьогодні римо-католицька громада. На виїзді із селища на Горигляди на Перевозі в 1785 році побудована церква Успіння Пресвятої Діви Марії.

На лівому березі Дністра розкинулось село Горигляди, яке відоме з 1421 року, славиться своїми традиціями та звичаями, працьовитими людьми. Основним ремеслом було ткацтво і рибальство. Тут народилися і виросли Герой Соціалістичної праці – Павліна Іванівна Дворська, Герой Радянського Союзу Іван Іванович Дворський, який посмертно удостоєний високого звання за визволення Кенігсберга в 1945 році. В центрі села стоїть пам’ятник І.І.Дворському. В селі є загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. В 1802 році побудовано церкву Святого Онуфрія.

Вверх, на північ на лівому березі швидкоплинного Дністра знаходиться село Вістря, яке відоме з 1485 року і складає загальну картину Дністровського каньйону. В селі: церква Воскресіння Христового, збудована 1754 року, загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.

Вище течії Дністра розкинулось село Вербка, відоме з 1564 року, до складу якого входить чимало колишніх хуторів (Діброва, Ямне, Левентова). На території колишнього хутора Левентова в квітні 1944 року, під час бою з фашистськими винищувачами, загинули льотчики Віктор Морозов та Яків Аносов. Встановлено пам’ятник.

На автомобільному шляху Івано-Франківськ-Тернопіль через Монастириська з лівого боку привертає увагу назва населеного пункту Лядське, яке на дві частини ділить річка Золота Липа. Перші згадки про село датуються 1735 роком. Дерев’яна церква Успення Пресвятої Діви Марії, 1781 року. Село знане подіями 1906 року як “Кривавий бенкет в Лядськім”.

Недалеко від Лядського, де впадає Золота Липа в Дністер, знаходиться село Бобрівники, відоме з 1553 року. Церква Воздвиження Чесного Хреста, збудована 1900 року.

На північний захід від Лядського на річці Золота Липа, відоме в архівних документах з 1558 року, село Низьколизи. В селі церква св.Трійці, збудована 1881 року.

На схід від села Низьколизи на високому пагорбі розкинулось село Лазарівка, відоме з 1795 року. В селі збереглася дерев’яна церква.

Опускаючись з села Лазарівка до центральної дороги з правого боку залишається село Комарівка, знане з 1797 року. Церква Св.Дмитрія, збудована в 1924 році. Навколишня територія багата на глину. Через село колись проходила залізнична дорога.

По автотрасі на північ від Монастириська розкинулося село Криниця (Коростятин). В свій час основне населення села складали поляки, нині заселяють українські лемки.

На пагорбі, при трасі, височіє пам’ятка архітектури – костел ХІХ століття, в якому проводяться відправи греко-католицькою громадою. На території села працює ВАТ “Агропромтехніка”.

Село Гончарівка (Вичілки) знане від 1758 року. В 1996 році посвячено нову церкву Архистратига Михаїла.

В селі багато гончарів, які випалюють різний глиняний посуд. В Україні і за її межами широко відомі гончарні вироби заслуженого майстра народної творчості України Івана Бойка.

Від центрального автомобільного шляху в с.Криниця на захід розташоване село Задарів, яке на дві частини розділяє річка Золота Липа. Перша писемна згадка відноситься до 1437 року. Церква Матері Божої Покрови, збудована у 1880 році (австрійський архітектор Ян Вільгельм). Значно раніше на цьому стояла дерев’яна церква. Є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. В селі народився Михайло Плиска, посол Державної Ради в Станіславові в 1919 році. До складу села входить хутір Монастирок, де в свій час був монастир отців Василіян. На місці колишньої старої дерев’яної церкви побудовано нову церкву Вознесення Господнє. 1930 року на теренах Монастирка було знайдено “доісторичний ковток”, який, як твердять вчені, засвідчує що на цьому місці жили люди ще в доісторичний час. Чимало тут знайдено старих монет. Найстаріша – срібна, датована 1638 роком.

Далі біля річки Горожанка розкинулось село Устя-Зелене, знане з 1349 року. Церква собору Пресвятої Діви Марії, збудована 1893 році і костел Святої Трійці в 1755 році. Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. В сім’ї церковного маляра в 1863 році народився славетний український художник Ю.І.Панькевич (псевдонім Простяк Добромисл), якому в школі відкрито меморіальну кімнату-музей.

На південному заході від Устя-Зеленого розкинулось село Лука, перша згадка датована 1417 роком. Церква Святого Миколая.

На північному заході від Устя-Зеленого знаходиться село Міжгір’я, яке на дві частини розділяє річка Горожанка. Церква Покрови Пречистої Діви Марії з 1865 року.

Далі лежить село Тростянці, яке згадується з 1473 року. Церква Святої Трійці збудована в 1812 році, яка рівно через сто років була перебудована.

Своєю мальовничістю милує око автомобільна траса Монастириська-Галич, особливо своїми лісами, водяними плесами, доброю джерельною водою.

Село Завадівка розташоване в трикутнику доріг, які збігаються з села Маркова, Високе і Коржова і на схід ведуть до Монастириська, на захід до Галича. Село відоме з 1753 року. Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.

Село Коржова лежить на лівому березі Золотої Липи, відоме з 1561 року. На правому березі річки розташований ВАТ “Коржівський СГДК”.

В 1856 році в селі народився український актор, режисер і драматург Кость Осипович Підвисоцький, автор “Підшиванець” та ще декількох драм-переробок.

Село Маркова розташоване по обох берегах Золотої Липи, знане з 1527 року. В селі побудовано: церкву Покрови Пресвятої Богородиці, є костел датований 1757 роком, школа-сад.

Далі лежить село Високе (Товстобаби), яке відоме з 1785 року. На території села: загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, дільнична амбулаторія, дерев’яна церква з 1810 року. До історичних пам’яток на території села, слід віднести могили, які є свідками татарських нападів на Україну.

На віддалі 8 км на захід від Високого розкинулось село Горожанка, через яке протікає річка Горожанка (Княгиня), відоме з 1457 року. В 2001 році започатковано будівництво і освячено нову церкву Успення Святої Богородиці. Архітектурним пам’ятником є римо-католицький костел з 1727 року. На узгір’ї біля села є залишки палати роду Романовських. В селі є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

Як засвідчують архівні документи, Горожанка своїм положенням знаходилася на терені дій ІІІ-ої воєнної округи УПА-Лисоня. Тут проходив шлях частин УПА в Карпати.

Далі на північ лежить село Підлісне (Дрищів), відоме з 1602 року. Дерев’яна церква Івана Богослова з 1872 року. Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. В 1921 році в селі народився провідний суспільний діяч і журналіст Володимир Степанович Леник.

На північ на віддалі 6 км від Монастириська розташоване на річці Добровідка село Ковалівка, відоме з 1587 року. В 1801 році була побудована церква Святого Миколая, яка згоріла в 1926 році і відбудована в 1932 р. Костел Св.Анни ХІХ століття. На території села загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, Ковалівський спиртзавод.

Село Доброводи, перша згадка про яке припадає на першу половину ХV століття. Переважна більшість населення переселенці з Лемківщини. Церква Святого Духа з 1930 року. Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.

Село Савелівка (Савалуски) знане з 1780 р. Церква Св.Івана Хрестителя з 1878 року. Знаною людиною села є Дудяк Степан Романович – доктор, професор медичних наук в США.

Село Олеша відоме з 1448 року. Церква Св.Михаїла з 1800 р. На теренах села народився та виріс поет-письменник Микола Максимович Гнатюк, 1941 року народження.

Село Слобідка Горішня розташоване на берегах річки Коропець, відоме з 1710 року. На території села побудовано: дерев’яну церкву Теодозія Печерського в 1938 р. і цегляну в 1995 році. Поблизу села збереглися пам’ятки давньоруського городища ХІ-ХІІІ ст. Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.

Село Швейків належало до найстаріших поселень Підгаєцького повіту. Перша документальна згадка з 1448 року. В селі є церква Св.Володимира з 1900 року. Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.

На північному заході району, серед мальовничої природи простягнулося село Заставці на правому березі річки Коропець, яка відмежовує Поділля від Опілля, відоме з 1445 року. По середині села, на горбу, височить дерев’яна церква Святого Петра і Павла з 1834 р. в гуцульському стилі. В ХІХ столітті село подарувало світу видатного історика України Івана Джиджору, про якого з особливою пошаною висловлювався М.Грушевський.

На північному сході від Монастириська по лівій стороні по автошляху Монастириська-Бучач розкинулось село Григорів, знане з 1454 року. В селі дерев’яна церква Собор Пречистої Діви Марії з 1865 року, загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. На честь скасування кріпосного права в 1848 році жителями села споруджено пам’ятник, який і нині красується з півторавіковими липами біля майданової криниці.

Село Чехів відоме з 1547 р. В 1886 році збудована церква Покрови Пречистої Діви Марії. Село розкинулось на землях держгоспу «Монастириський», який займається вирощуванням лікарських рослин.

Неподалік автотраси Монастириська-Бучач, на сході району, розміщено село Бертники, відоме з 1454 року. В 1885 році була відкрита дерев’яна церква Св.Михаїла, яка в 1916 році спалена. Нову церкву побудовано в 1928 році. На теренах села знаходяться родовища: для виробництва високоякісного цементу та добування нафти.

На заході, 14 км від райцентру під горою, над Золотою Липою, розкинулось село Красіїв, відоме з 1342 р. В 1864 році побудована дерев’яна церква Введення  Пречистої Діви. В 1999 році побудована нова цегляна церква. Поблизу Красієва знайдено великий скарб – понад 2,2 тис. римських монет І-ІІ століть.

Сусіднє село Гранітне (Баранів) розташоване над річкою Золота Липа, під гранітною горою, яка довгий час використовувалася для видобутку гіпсу, рідкісного граніту. Село згадується з 1556 р. На пагорбі височить церква Св.Димитрія з 1864 року.

Село Яргорів по обидві сторони Золотої Липи і знаходиться на лісовому ярі. Перша згадка про село 1461 рік. Церква Св. Парасковії збудована 1808 року згоріла і відновлена в 1928 році. На землях зустрічаються цілі групи ручних рубил, ножів, скребачки, залишки глиняного посуду. Недалеко від села в давнину було розташоване місто Скотів, яке під час монгольської навали було вщент знищено. Сьогодні в селі діє загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.